Земля велетів
Було це дуже давно, коли Бог тільки утворив:-у сонце, землю і воду. Сонце встало, пробудило
землю, і покохала земля дощ, і палка була їх любов у парі. І народили вони дітей-велетів. І , як рай, стала земля, і радісно було жити на цій землі, і всього було у достатку.
І жили велети у наших краях також, а за стіл їм слугував острів, де зараз Старе місто. Часто збирались велети до дружнього столу бенкетували. От ногами своїми вони навкруги цього столу глибоку долину і витоптали, яку згодом Смотрич-річка для свого русла використала. А їли велетні смажених мамонтів, ось чому там, де зараз дендропарк, кістки мамонтів люди знаходять. Це велетні туди, далі від свого столу, кістки кидали.
Свідком цих часів є рідкісна квітка – Шеверекія Подільська, що і зараз цвіте білим цвітом на схилах Смотрича. Ця маленька чотирьохпелюсткова квітка бачила і пам'ятає і велетів, і мамонтів, бо жила і тоді.
Та час велетів пройшов, тому щомаленькі люди, що із щурів переродились, велетам ноги повідгризали, бо заздрили їх силі та доброму завжди настрою.
Але згодом, для захисту від злих людей земля народила нащадків велетів-козаків. Козаки мали силу і довголіття велетів. Люди казали, що Бог давав їм або геройську смерть, або довгі і довгі роки життя. Щоб козаки довго жили, щоб багато про переможні бої свої над недругами іншим поколінням розповідали, щоб про козацькі часи люди не забували. А деяким козакам Бог давав безсмертя, щоб вічно жили вони у легендах, як Іван Сірко, непереможний козацький кошовий, жодної з 60 битв на суші і на морі не програвший, який був родом із нашого краю, з Поділля.
Стосовно козаків - то вік їх середній був 100 років, ще й до 130 багато хто з них доживав. Це зараз люди мало живуть, бо змільчили їх душі: всі за своє особисте думають, а за громадську справу мало хто дбає. Цих дрібних душ - маса, і вони велетам справ і думок - заздрять і, таким чином, велетам вік вкорочують. Та земля наша відпочине — і знову добрих і сильних велетів
буде народжувати, щоб козацькому роду не було переводу!
Олень золоторогий
Коли великий литовський князь Ольгард та його племінники брати Коріатовичі, перемогли трьох
татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники
вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби.
Поїхали якось брати полювати на оленів. Але відстав старший брат, щоб коня напоїти, і заблукав...
Глянь — із-за куща на пагорб вибіг олень. Роги його золотились у відблисках сонця, а копита були срібні. «От вполювати б мені того оленя, тоді б слава про мене линула, як про неперевершеного мисливця», — подумав князь Олександр.
Скочив він на коня і вирішив вполювати того оленя. Але біг той олень так, що здавалось, ніби манить князя за собою. Ось олень знов поруч. Здавалось, що стріла влучила, але ні — застрягла у пенькові. А олень зник. Зажурився князь, подумав: «Будуть з мене тепер сміятися, що нічого не вполював, ще й заблукав».
Але дивиться — олень поряд із ним і каже до нього людським голосом: «Сідай на мене, я виведу тебе з лісу. Я довезу тебе до місця, що дасть тобі славу і буде тобі, як дім рідний. Я покажу тобі острів чудовий, який посеред підківок щастя. Там давно ворогами місто зруйноване,
засипані землею його мури, місто в ру їнах спочиває, а ти його відродиш разом з братами і будеш мати славу на всі часи. Ти і брати твої будуть там князювати, багате буде місто і вільні люди. А щасливі будуть люди, якщо між собою не будуть сваритися. А про те, що не зміг вбити ти мене, золоторогого і срібнокопитного, не жалкуй, бо я не олень, я мрія твоя про удільне князівство».
І повіз олень князя до того острова, і показав туди таємну дорогу, і залишив князя, який, на полюванні втомившись, заснув міцно. А коли прикинувся, то одразу поїхав кликати братів подивитися на острів. І сподобалось його братам це місце також, бо скелями захищений
острів. Наказали Коріатовичі своїм воїнам вирубати ліс. Почали будувати перші кам’яні житла на острові, а там, де і зараз знаходиться фортеця, у князів був феодальний замок, що захищав вхід у місто. І написали Коріатовичі грамоту «на замку», в якій надали право тим, хто захоче в цьому місті жити, 20 років податі не платити і самоурядовуватися, тобто самим своїм общинним
життям керувати.
І скоро багато різного люду роботящого — майстрів і купців - у місто переселилося. А назвали
місто князі Кам'янцем тому, що з каменя місцевого (вапняку) будувався, а річку навколо Кам’янця назвали — Смотрич, від слова «смотреть», тому що чиста була така у річці вода, що як зі скелі вперше брати подивились вниз — то навіть крізь воду все, до камінців на дні проглядалось. Було навіть видно, як риба у річці пливе. А пам'ять про оленя золоторогого — це золоті купола храмів, якими так славився Кам’янець. Будували храм, щоб не тільки скелі, а й Бог кам’янчан захищав!
Чудотворна вірменська ікона Божої Матері
У різних джерелах подаються різні відомості про цю християнську святиню, розповідь про неї звучить, як легенда.
Легенда, яка стосується історії вірменської старовинної ікони Божої Матері, відома у Кам’янці всім. В ній відображається трагічна доля вірмен міста під час турецької навали.
Була ця ікона Божої Матері дуже давня, і дехто відносить до Х століття. А в Кам'янець привезена була в 1380 році з Севастополя вірменами. Ікона знаходилась в Миколаївському храмі до турецької навали 1672 року.
Легенда свідчить, що під час турецького набігу ікона потрапила до рук невірних і була перевезена у Македонію, де в одному турецькому сімействі служила дошкою, на якій місили тісто. Кам’янецькі вірмени-купці, які заїхали в Македонію по своїх торговельних справах,
викупили ікону і повернули її кам’нецьким черницям- деводкам у Львів. Після того, як турки покинули місто у 1699р., почалася підготовка до повернення чудотворної ікони у Кам'янець. У новому Миколаївському храмі ікона з 1767 року, до того знаходилась після повернення у
Благовіщенському храмі. Коли Миколаївський храм був зруйнований атеїстами, то доля ікони лишилась невідомою.
1985 року під час реставрації дзвіниці Миколаївського храму, під кам’яними плитами підлоги, був знайдений скарб. Було знайдено біля 900 предметів: виробів з золота, срібла та коштовного каміння. Там же були знайдені вотиви — свідчення зцілення по молитві до Божої Матері.
Про чудотворність вірменської ікони Божої Матері свідчать, окрім згадок очевидців тих часів, ці вотиви, знайдені у скарбі. Вотиви — це предмети, які зображають частини людського тіла (ноги, руки, серця) виготовлені з дорогоцінних металів, які зараз знаходяться у експозиціях
та фондах Кам'янець-Подільського історичного музея- заповідника.
Приходячи в храм і просячи про зцілення, люди залишали біля ікони вотиви, вірячи, що Божа Матір зцілить саме їх хвороби. Вотиви виготовляли з різних металів: заможні люди із золота, менш заможні із срібла та міді. Так люди століттями біля чудотворної вірменської ікони
Божої Матері по Тї молитвам зцілювали тіло і душу. А багато людей і зараз моляться і сподіваються на чудо зцілення!
Кажуть, що вірменська ікона Божої Матері зараз таємно зберігається у одного з колекціонерів у Києві.
Коли в Кам'янці відбудують 5 храмів, зруйнованих в 30-х роках 20 століття, то Матір Божа явиться колекціонеру і скаже йому: «Поверни мій чудотворний образ у місто Кам’янець!»
Отаке сучасне продовження легенди-бувальщини про цю святиню міста над Смотричем.
Руки збудували, руки мажуть і розбити
Коли турки у 17 столітті взяли Кам’янецьку фортецю, стояла вона і міст замковий у руїнах після двохнедільних запеклих боїв.
Турки, знаючи, що тільки надійні оборонні споруди допоможуть їм втриматись на цій завойованій землі, зразу ж почали відбудовчі роботи. Для цього багато кам’яниць
у місті наказали зруйнувати.
За рік турки хотіли, щоб все було готово: і башти, і мури, і бойові бастіони. Не хотілось бусурманам на ці роботи брати християн: не довіряли. Але не змогли самі впоратись - і прийшлось туркам бранців до будівельних робіт залучати. А щоб старанно кладку кам’яну будівельники зводили, пообіцяли на волю цих бранців
відпустити. Ні криками, ні побоями не вдалось туркам змусити християн-каменярів вранці перед роботами не молитись Богу. Йшла і йшла ця без слів, німа молитва на
небо про те, щоб ворогів голови під каміння міське падали, а дружні гості у місто радість приносили.
Повстала згодом фортеця, як диво дивне - міцна, грізна, як сила народу — незламна.
Та відчували турки, що молитва українців була про те, щоб служила ця фортеця не силі турецькій, а славі християнській. І вирішили осліпити майстрів, щоб більше
фортець не змогли вони будувати. Так і зробили нелюди.
Та дарма вони тішились. Пішли майстри кобзарями до народу думи співати, щоб за волю вставали, віру православну у наругу не давали.
Кажуть у народі: те, що руки збудували, то можуть і розбити.
Бог збудував цю твердиню
Чи то справді було, чи то вигадка, але живе ця легенда, і всі їй вірять — очевидно, що таке було насправді.
Вже завоював Осман II у 1621 році Хотинську фортецю, через Дністер перепрвив своє 200- тисячне військо, у якому було 300 гармат, 4 бойових слона і безліч мулів, верблюдів та інш. Підійшов дорогами до Кам’янця, підступив під самі стіни кам’янецької фортеці.
Як взяти цей ключ до всього багатства краю? Думає султан про перемогу, оглядає місцевість навколо Кам’янця.
Зверхньо, з 30-метрової висоти дивиться на турецького султана Стара фортеця з усіма своїми 12 баштами, двома бастіонами. Не боїться військ Османа II і Нова фортеця зі своїм сухим ровом, підземеллями — надійний земляний захист Старої фортеці. Вищирили свої
жерла гармати, відкрито стоять на самій вершині. Нова фортеця — це сама дорога оборонна споруда 17 століття Речі Посполитої. Будували Нову фортецю аж 4 роки!
«Ні, з цього боку не візьмеш», — подумав султан.
Подивився тоді він на сам Кам’янець на скелястому острові. Ні, з якого боку не підійдеш — усюди скелі, високі кам’яні стіни, ремісниками збудовані башти. А з заходу готовий до бою Вірменський бастіон, з гордо виставленою груддю. Міцні, з надійними гратами міські ворота, дуже вузький міст. Після фортеці це вже друга система оборони.
А що то за башти біля річки з одного і з другого боку замкового мосту? Одні з них міцно туляться до скель, інші башти ніби стрибають через річку. Це 8 башт Руської брами і 5 башт Польської брами — третя система оборони Кам’янця.
І раптом... Що це? Річка Смотрич на очах здивованого Османа II несподівано вийшла із берегів і почала потужним плеском заповнювати водою свої широкі береги. Це запрацювала шлюзова система Польських і Руських воріт.
Страшним гуркотом почали перегукуватись із річкою могутні скелі навколо Кам'янця. Загула земля.
Небачена грізна сила оборони міста вразила турецького султана. І у роздумі спитав він у найвідданіших яничар із свого оточення: «Хто будував це місто- фортецю?» «Аллах побудував!»- відповіли своєму повелителю яничари, ті самі, що нещодавно взяли
штурмом Хотинську фортецю з її сорокаметровими стінами і мріяли про владу над Європою. Ніхто з них не вірив, що твердиню Кам'янця можна подолати.
«Якщо Аллах будував — Аллах тільки може і взяти» (тобто «Якщо Бог збудував — тільки Бог може здолати!» ) — з цими словами Осман І І дав наказ турецькому
війську повернути назад, відказавшись від штурму Кам'янця.
По вірі і буде дано
Коли турки захопили Кам'янець у 1672 році, вони католицькі храми перетворювали на мечеті, а православні храми дуже не ображали, тому що у турків була угода з українським гетьманом Петром Дорошенком, який із військом козаків приймав участь у тодішній польсько-турецькій війні на боці турків.
Але й православні і католицькі — це ж все християнські святині. Костьол Святого Петра і Павла перетворили турки на головну мечеть імені падишаха (там мали молитися
мусульмани-чоловіки), а домініканський костьол стали перетворювати на мечеть імені Хасекі, найулюбленішо ї із жінок султана Магомета IV (у цій мечеті мали молотися жінки
із гарему Гіліль-паші, намісника турецького султана на Поділлі).
Турки все із храмів християнське викидали, щоб використовувати лише будівлі костьолів для мусульманської молитви. Хто не хотів залишатися під владою турків, почали в цей час Кам'янець залишати. Це їм дозволялось згідно почесної капітуляції, яку запропонував мешканцям міста султан, вражений мужністю та героїзмом захисників міста, серед яких був уславлений перемогами, легендарний полковник пан Володієвський.
Чернець Яцек із домініканського костьолу мав приєднатися до біженців, але вирішив спасти Святе причастя, взяти причастя із собою, щоб турки не осквернили найцінніше, що є в кожному діючому храмі. Адже Святе причастя — це Господа нашого Ісуса Христа тіло і кров, якими після щирої сповіді причащаються віруючі, з'єднуючись із Богом. Бере
чернець Яцек із вівтаря причастя, щоб віднести аж у Львів, куди втікали від турків кам’янчани, аж раптом чує голос жіночий, який йому каже: «Несеш сина — візьми і матір».
Звідки той голос? Перелякався Яцек, але тричі чув він цей голос і зрозумів, що це до нього промовляє Божа Матір, вказуючи на свою скульптуру, яка ще знаходилась у храмі.
Розгубився чернець і прошепотів у відповідь: «Ти (він мав на увазі скульптуру) велика і важка. Як я тебе у Львів донесу?» У відповідь почувся знову голос Діви Марії: «Якщо віриш, то по вірі тобі і буде дано». Цей голос остаточно розвіяв сумніви Яцека.
І щиро віруючи, підняв чернець велику і важку скульптуру і поніс. І доніс її благополучно
у Львів. Коли турки змушені були за Карловецькою угодою 1799 року залишити місто,
Яцек приніс у Кам’янець спасенну їм скульптуру: вона йому у дорозі знову здавалась не тільки легкою, але й дуже маленькою, і як дитина сиділа у нього на руках.
На згадку про це чудо на фронтоні перебудованої у 18 столітті (за проектом відомого архітектора, коменданта кам'янецької фортеці Яна де Вітте^дзвіницідомініканського
костьолу встановлена велика скульптура Божої Матері. Вона вгорі, в центрі композиції.
А праворуч, внизу від цієї скульптури (також із місцевого каменю вапняку) вирізана
скульптура Яцека із маленькою скульптуркою Богородиці.
Час зберіг всі ці скульптури до наших днів.
Кара Божа
Поки турки 27 років були у Кам'янці, домініканський костьол був мечеттю. Перед тим, як розпочати мусульманські служби, за наказом Голіль-паші (намісника турецького султана на Поділлі) всі святині християнські (ікони,хрести та ін.) мали бути знищені.
Все з храму винесли і спалили, а тільки одну ікону — ікону Матері Божої з Іісусом Христом на руках — не взяв вогонь, як турки не старались.
І тоді Галіль-пашою оволоділа така лють, що вхопив він свій ятаган (криву шаблю) і несамовито почав рубати цю ікону. Знищити повністю не зміг, але таки
перерубав ікону навпіл, від'єднавши намальовану Діву Марію від сина її.
Та недовго раділи басурмани. Нечестивця тяжко покарав Господь: через 7 днів після наруги над святим образом у Галіль-паші загинула його дочка.Сталося це так: на місці, де була порубана ікона, провалилась земля - і дівчина, що йшла у колишній костьол, який став
мечеттю, впала у цю велику яму. Хоч кинулись слуги їй на допомогу і витягли із ями дочку Галіль-паші, але спасти від смерті не змогли, тому що, коли падала, дівчинка вдарилась у стіну храму. Поховали її у дворі храму.
На честь коханої дочки, на пам'ять про неї наказав найкращим майстрам Гіліль-паша зробити над Ті могилою пам'ятник «Фонтан сліз». Кожної хвилини капала одна
сльоза — ці сльози фонтану ніби оплакували смерть дочки за злочин батька.
А порубану ікону, смертельно ризикуючи життям, один із християн спас, заховав. Згодом, після відступу турків із Кам'янця,ця ікона, майстерно відновлена, була повернута на своє місце на один із вівтарів цього християнського знову храму.
Міські водоспади — сльози полонянок
Краса Кам’янця — це його високі скелі, на яких він побудований та скелями оперезаний. Своєрідною підковою міцно захищають скелі місто. Кажуть і вірять кам'янчани, що та скеляста підкова є оберегом щастя для всіх молодих дівчат і хлопців, що хотять
об’єднатися в сім'ю і народити дітей, як продовження свого земного життя і справ.
Але остров'яни за всю багатовікову історію міста бачили не раз прихід завойовників. Століттями різні зайди палили, грабували, нищили все те, що надбано було
міщанами важкою наполегливою працею. Найстрашнішим був час, коли увійшли в місто турки султана Магомета IV. Перемогли вони двохнедільну героїчну оборону і через Руську браму увійшли в місто, плюндруючи цю землю, йшли по трупах захисників міста,
попираючи ногами християнські ікони. Красунь-кам’янчанок перетворили на наложниць,
а хлопчиків забирали, щоб виховувати їх яничарами — катами рідного народу. Як
тільки могли, старались дівчата уникати нелюдів — людоловів: переховувались у лісах, у печерах. Але й там їх знаходила ворожа зграя. Мотузками в’язали дівчатам руки, прив'язували до сідел коней і гнали під пекельним сонцем у далеку турецьку тяжку неволю, де й мови рідної ніколи не від кого їм вже не судилось почути.
Ось настав останній вечір на рідній землі. Зібрались дівчата і тихо сльози ллють із відчаю,
з туги, сльозами вмиваються. Як хотілось сердешним, щоб хоч щось на
згадку про них залишилось на рідній землі. / сталося чудо: відкрилося джерело на тому місті, де полонянки сиділи і плакали, прощаючись з містом перед розлукою. Із
джерел цілі водоспади стікають ось вже багато століть з високих каньонних берегів у річку Смотрич. Оповідають ці водоспади своїми звуками про біль і смуток, про любов
до рідної землі, що ніколи, на відміну від земно ї любові, не має кінця і безсмертна, як наша душа, як любов до Бога, що райську красу природи не землі створив! Ось про що
шепочуть нам води водоспадів і струмків, які люди звуть «Сльози полонянок».
Міська криниця
Кожний, хто буває у Старому місті, звертає увагу на гарну пам’ятку архітектури навпроти Ратуші. Легенда розповідає про історію спорудження ціє ї міської криниці.
Десь у 16 столітті, коли у Кам'янці існувало три національних общини — руська, вірменська і польська, всі у місті дивувались багаторічному коханню без взаємності багатого вірменського купця Нарзеса до жінки коваля. Красуня ніби не помічала високого, завжди у розкішних шатах, поважного, видного з себе вірменина. А як наполегливо він домагався з нею побачення, передавав подарунки, шукав зустрічі; але так і не спромігся добитися взаємності. Жінка ця зберегла вірність своєму чоловікові.
Прийшло багато часу. Не маючи дітей, вмираючи, Нарзес усі свої величезні статки заповів Кам’янцю на побудову водогону, який мав нести на скелястий острів прісну воду з Генських криниць. Проект побудови водогону був справою непростою. Поки судили, рядили, як водогін проводити, гроші і розійшлись.
Чекали, чекали водогону кам'янчани та й написали польському королю Владиславу скаргу, у якій просили розібратися: де Нарзесові гроші, де водогін? Та, поки комісія приїхала із Варшави, керівництво міста встигла організувати на залишки коштів Нарзеса будівництво
колодязя у центрі міста, навпроти Ратуші. Накрили колодязь баштою (не тою, що ми можемо зараз бачити — ця вже з'явилася у 18 столітті за проектом Яна де Віт те).
Комісія королівська приїхала, бачить: колодязь побудований. Отже, гроші Нарзесові пішли все ж таки на вирішення питання водопостачання міста. Задоволена гучним банкетом у свою честь, комісія поїхала назад у Варшаву, так і не скуштувавши води з колодязя і навіть не подивившись у його глибину.
А вода виявилась солена, непридатна для вживання. Та й прибувала вода у колодязь дуже повільно — так, що і для господарчих робіт вода з цього колодязя не могла широко використовуватись у місті.
Так і стоїть донині колодязь цей, як пам'ятник корупції, яка була в усі часи. І ще як пам’ять про патріота Кам’янця, вірменина Нарзеса і про його любов. Адже саме на площі Польський ринок Нарзес вперше побачив її, жінку коваля, своє безсмертне кохання.