Асканія-Нова (біосферний заповідник, Херсонщина)

Цілинний степ „Асканія-Нова” – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг, - має велику наукову, культурно-пізнавальну та практичну цінність...

Фрідріх Фальц-Фейн у 1898 році в своєму родовому маєтку за власною ініциативою першим у світі вилучив з господарського використання ділянку своїх угідь, яка стала праядром теперішнього найбільшого в Європі (11054 га) заповідного типчаково-ковилового степу.

Заповідний степ складається з трьох масивів: Північний, Південний, Великий Чапельський під, а також перелогів, де з 1966 року вивчаються процеси відновлення природної рослинності.

Суха мова статистики відмічає зростання тут 478 видів вищих рослин. Але вона не може передати різноманіття всіх проявів, букету запахів, притаманних лише дикому степу. Наукове означення його досить просте і коротке: посушливий, кострицево-ковиловий. Та степ постійно змінює своє забарвлення. Загляньте сюди наприкінці квітня і побачите, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Пройде ще трохи часу – і степ вже нагадує килим.

Переважають багаторічні трави (51 %). До “Червоної книги України” занесено 13 видів вищих рослин: карагана скіфська, зіркоплідник частуховидний, ковили українська, Лессінга та волосиста, тюльпани Шренка і скіфський, волошка Талієва, цибулі Регеля та скіфська, рябчик шаховий, зозулинець рідкоквітковий, дворядник крейдяний; 3 види грибів, 4 - лишайників. Шість видів квіткових асканійської автохтонної флори занесені до міжнародних червоних списків.

 Тваринний світ заповідного степу, в основному, зберіг свою аборигенну фауну, за винятком крупних видів ссавців та птахів. Тут зустрічаються типові мешканці степового ландшафту: малий ховрашок, степовий байбак, тушканчик великий, заєць-русак, мишовидні гризуни, а також середні та дрібні хижаки: звичайна лисиця, степовий тхір, ласка.

У густому травостої мешкають не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних і плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року зустрічається більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування.

Великий Чапельський під (4х6 км) - унікальна депресія, для якої характерно періодичне заповнення талою водою. В найглибшій частині зростають гідрофіти, у тому числі найрідкісніший вид в Україні - зіркоплідник частуховидний. На цій ділянці найвищий показник видової насиченості квіткових - 368 видів. Флора поду налічує також значну кількість ендеміків - 53 види, з них 7 зустрічаються лише тут, а 8 видів занесені до “Червоної книги України”.

На території Великого Чапельського поду в умовах, наближених до природних, утримуються табуни диких копитних з різних континентів. Тут протягом усього року напіввільно мешкають бізони, сайгаки, лань європейська, коні Пржевальського, туркменські кулани, благородні олені, кафрські буйволи. Влітку сюди випускають худобу ватусі, стадо антилоп канна, гну та нільгау, зебр та вихідців з далекої Індії – гаялів. Ближче до осені в центрі поду збирається велика кількість перелітних птахів: різні види качок, багатотисячні зграї журавлів, сірих гусей, куликів.

 Великою популярністю користується екскурсія на мікроавтобусі чи в кінному екіпажі маршрутом, прокладеним територією Великого Чапельського поду. Екологічна стежка заповідного степу проходить територією ділянки “Стара” (площа 520 га), де представлені майже всі характерні типи рослинності та грунтів, чітко простежується екологічний ряд.

 Завдяки цілині зберігається реліктовий фауністичний комплекс. Тут надійне місце помешкання видів, котрі стали рідкісними або опинилися на грані зникнення та потрапили на сторінки "Червоної книги України" (6 видів комах, 3-плазунів, 6-птахів, 5-ссавців).

     Гранітно-степове Побужжя (регіонально-ландшафтний парк, Миколаївщина)

Справжньою перлиною для туристів є Регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя», який розташований у межах Первомайського, Доманівського, Арбузинського, Вознесенського, Братського, Врадіївського районів Миколаївської області, а також в районі міста Южноукраїнськ...

Неповторний каньйон Гранітно-степове Побужжя Гранітно-степове Побужжя Знаменитий острів Гард    Долину річки Південний Буг недарма вважають однією з найкращих природних «перлин» України. Особливо мальовничою є територія від північної околиці с.Кінецьпіль до м.Вознесенська. Мало хто ще знає про дивовижні річки Мертвовод та Арбузинку, які є притоками р.П.Буг. Так, течія цих річок, не така стрімка, як Бугу, але за мільйони років ці маленькі річки створили неповторний каньйон, який захоплює подих. Годинами можна дивитися на цей витвір мистецтва, створений природою.

Долини річок Південний Буг, Мертвовод та Арбузинка, які знаходяться на Миколаївщині, необхідно розглядати як один суцільний, комплексний об’єкт .

 Для створення унікального ландшафту у долинам цих річок природа працювала понад 3000 мільйонів років. На цій території на денну поверхню виходять одні з найстаріших порід Українського Кристалічного Щита – супракрустальні товщі, серії і ультраметаморфічні, інтрузивно-магматичні комплекси.

 Супракрустальні товщі та серії представлені:

-          відслоненнями дністрово-бузької серії – кристалосланці та гнейси гранулітової фації (абсолютний вік близько 3650 мільйонів років);

-          відслоненнями бузької серії – гнейси високоглиноземесті, піроксен-біотитові, графітові, кальцифіри, кварцити залізисті, кварцити безрудні, кристалосланці основного складу (неоархей, абсолютний вік 2800-2560 мільйонів років).

 Ультраметаморфічні, інтрузивно-магматичні комплекси представлені:

-          відслоненнями гайворонського комплексу – ендербіти (абсолютний вік 3650-3400 мільйонів років);

-          відслоненнями бердичівського комплексу – гранат-біотитові, сіліманіт-гранат-біотитові, піроксен-гранат-біотитові (вінницити) граніти та мигматити інколи з кордієритом (2080-1980 мільйонів років).

 Ще унікальність даної території полягає в тому, що вона знаходиться на межі двох структурних мегаблоків Українського Щита – Інгульського та Дністрово-Бузького, і в відслоненнях на денній поверхні можна спостерігати контакти між ними.

 Відслонення кристалічних порід на денній поверхні дають змогу фахівцям розуміти та уявляти процеси створення планети, суходолу, континентів, структурних блоків та взаємодію між ними.

 Частину запропонованої площі займає територія регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя». Площа, що знаходиться під охороною, складає 6267 га. земель.

 На цій ділянці знаходиться велика кількість унікальних об’єктів живої природи та прибузьких і причорноморських ендеміків:

- 900 видів судинних рослин, 26 з яких занесено до Червоної книги України;

- не менше 9000 видів комах, 56 з яких занесено до Червоної книги України;

- 300 видів хребетних тварин, 46 з яких перебувають під охороною держави.

 В долині річки Південний Буг, між селами Мигія та Олександрівка знайдено 98 археологічних пам’яток. Вони мають велику наукову цінність і представляють неперервний хронологічний ряд від палеоліту (які датуються 30 тисяч років до н.е.), та часів формування слов’янського етносу. Особливо цікавими є залишки поховань – кіммерійців, скіфів, трипільців, сарматів, древніх слов’ян, римлян та інші.

 Середня течія Південного Бугу була останнім притулком запорізьких козаків після ліквідації козацтва на дніпровських порогах. Тут була створена одна з найпотужніших територіальних одиниць Запорозької Січі – Буго-Гардська паланка з адміністративним центром біля злиття балки Ташлик та Південний Буг (знаменитий острів Гард).

 У кінці ХVІІІ століття бузький острів Мигія був центром Гайдамацького руху. На острові був розташований табір – Гайдамацька Січ, що надавав притулок та захист гайдамакам.

 В місті злиття р.П.Буг та р.Синюхи, сьогодні розташоване м.Первомайськ на Бузі, у минулому на цій території були збудовані запорозька фортеця Орлик, турецька — Голта та польська — Богополь.

 Про величне козацьке минуле свідчать назви місцевості по долині р.Південний Буг – острів козака Мамая, острів Гард, урочище Протіч з Протічанською скелею, скеля Турецький стіл, Брама, Сова, Пугач, Гайдамацька балка та інші.

 Так на площі збереглися чудові історико-архітектурні об’єкти – гідроелектростанція с.Мигія, яка була побудована понад 100 років тому представниками шляхетського роду Скаржинських, та млиновий комплекс, збудований паном Сабанським в 1902р. на північній околиці с.Кінецпіль.

 Від с.Кінецьпіль до м. Южноукраїнська проходить чергування ділянок порогів та спокійної течії. Найкращі пороги, які є Меккою водного туризму і місцем паломництва тисяч спортсменів та туристів, розташовані біля с.Мигія , с.Куріпчино, с.Семенівка, с.Львове, с.Іванівка, с.Констянтинівка і останні біля м.Южноукраїнська.

 Стрімкі скелі, які утворюють каньйони по берегам річок сягають висоти до 50 метрів і є чудовим місцем для тренувань альпіністів. Каньйони знаходяться біля с.Куріпчино, м.Южноукраїнська, гирла річки Велика Корабельна (Іванівський міст) по руслу Південного Бугу та с.Актово і с.Петропавлівка по руслу Мертвовода.

 Територія має надзвичайно високий рекреаційний потенціал – дивовижні краєвиди, історико-культурну цінність, велику кількість радонових джерел, хорошу автотранспортну розв’язку і є однією з найкращих в Європі природних трас для водного слалому.

 Сучасна площа регіонального ландшафтного парку становить 7394,3 га. Вже у 2008 році планується оформлення переходу Регіонального ландшафтного парку у Національний природний парк, який стане першим національним парком на Миколаївщині. Передбачається, що в разі створення цього парку до його складу увійде і знаменитий острів Гард.

                 Дністровський каньйон (Вінницька,                      Івано-Франківська, Тернопільська,  Хмельницька обл.)

Ми захоплюємося природою Альп та Кавказу, Карпат та Криму і прагнемо будь-що побувати там. Але не всі знають, що Дністровська долина з її ландшафтами має свою неповторну красу...

   Найцікавішою, наймальовничішою ділянкою Дністра є його відрізок у 250 км від гирла Золотої Липи до гирла Збруча – Дністровський каньйон. Дністер тече по каньйоноподібній долині, утворюючи багато фантастичних звивів - меандрів. Природа Дністровського каньйону своєрідна та неповторна. На його території близько 100 пам’яток живої і неживої природи світового значення, тут збереглися унікальні еталони відслонень гірських порід.        

 Дністер бере початок в Бескидах біля підніжжя гори Розлуч на висоті 750 м. Загальна довжина ріки - 1362 км, площа водозабору - 72,1 тис. км2. У межах Івано-Франківської області довжина р. Дністер - 200 км.

 Сучасна назва Дністра веде свій початок з Київської Русі і означає "бистра вода". Древні греки називали ріку Тіріс, а ще пізніше Тірас. У римлян вона відома під назвою Данастріс, Данаструс. У турків - Турла.

 Дністер має 386 приток. Головні з них: праві - Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриця, Реут; ліві - Золота Липа, Cтрипa, Серет, Збруч, Смотрич. В верхів'ях швидкість течії Дністра - 4 м/сек, на рівнині - до 2м/сек., а в гирлі спадає до 0.7 м/сек. Русло звивисте. У верхній частині (до міста Самбір) це типова гірська ріка, що тече по вузькій долині з обривистими скелястими берегами. Ширина русла в верхів'ї - не більш, ніж 40 м, в низів'ї - 100-240 м, а ширина пройми в низів'ї досягає 8-16 км. Спустившись з гір, Дністер тече широкою, місцями заболоченою, рівниною, і течія його сповільнюється. Ріка тут тече по плоскогір'ю в невисоких, порослих вербами глинистих берегах, деколи утворюючи острови; вода каламутна, часто мілка. В районі с. Журавно підвищується спочатку лівий, а потім і правий берег ріки, русло стає кам'янистим, течія посилюється. Нижче древнього Галича долина Дністра звужується до ~ 200 м. Високі скалисті береги Дністра тут поросли листяними лісами і кущами, з-під скал витікають численні джерела.

 В середній течії Дністра на поверхню виходять кристалічні породи - граніти, гнейси, сієніти, утворюючи подекуди невеликі пороги і перевали.

На ріці Дністер гори підходять так близько до ріки, що утворюють каньйон, руслом якого тече ріка. Потоки в деяких місцях зриваються з кручі просто в річку, перетворюючись в живописні водоспади. Окремі частини скал нагадують швейцарський сир, весь в дірках від виходів печер і гротів. На берегах ріки, в навколишніх селах зустрічаються пам'ятники культури різних народів, що в давнину населяли долину Дністра (церкви, костели, монастирі, палаци, руїни замків і фортець), зокрема печери, деякі з них служили монахам скельних монастирів для життя і відправи служб.

 Долина ріки була заселена людьми ще з давніх-давен. В заводі лівого берега Дністра біля села Лука Врублевецька збереглися залишки однієї із найдавніших в Україні стоянок раннього палеоліту (300 тис. років тому).

 Городенківський район, що лежить на Дністровського каньйону, являє собою одну з найкрасивіших його ділянок, де долина річки має найбільш виражені риси каньйону. Тут знаходиться 26 населених пунктів, де була досліджена трипільська культура.

Подільські Товтри (національний природний парк, Хмельниччина)

Товтри - це залишки узбережних рифів, витягнених паралельно давній береговій лінії. Аналогів у світі немає, але подібні за геологічними структурами скелясті гряди є у Великобританії та США...

        Національний природний парк „Подільські Товтри” створено Указом Президента України від 27.06.1996 року з загальною площею 261316 гектарів. Товтри – це місцева назва скелястої дугоподібної гряди, висота якої в межах парку сягає в середньому 400 метрів над рівнем моря.

 Подільські Товтри відзначаються геологічною будовою, рідкісною і невластивою рівнинно-платформенним областям. У цьому сенсі вони являють собою сукупність викопних рифових споруд узбережжя бар'єрного характеру, що утворилися у мілководних мiоценових морях. Рифи складені мшанковими, мембраннопоровими та черепашковими вапняками. Поверхня рифової гряди, завдяки денудаційним процесам, загалом позбавлена молодших відкладень i тому нерівності поверхні рифових споруд різко виділяються у рельєфі скелястими i карстовими формами земної поверхні, які мають надзвичайно мальовничий вигляд.

За своїми фізіографічними рисами об’єкт вирізняється високою ландшафтно-пейзажною оцінкою. У рельєфі Подільські Товтри виглядають як скеляста дугоподiбна гряда, висота якої досягає 443 м. Над навколишньою Подільською рiвниною ця гряда пiднiмається на 60-65 м. Її довжина досягає 250 км, ширина 15-20 км. Окремі форми піднімаються у вигляді витягнутого валу, або окремих конусоподібних горбів, іноді мають форму морських атолiв; найбiльш поширеною формою є кряжi у виглядi витягнутих валiв шириною до 0,5 км. Поверхня їх бiльшою частиною хвиляста, схили опуклi.

 Приднiстровська частина Подiльських Товтр вiдрiзняється деякими особливостями: вона сильно i доволi густо розчленована глибокими каньйоноподiбними долинами лiвих притокiв рiчки Днiстер. Долини мають глибину до 200 м, крутi схили та вузьке дно. Вивiтренi та розмитi вапняки, якi відслонюються на схилах долин, утворюють екзотичні скелі рiзної форми - колони, стовпи, гiгантські гриби або хаотичнi нагромадження брил та валунiв. На теренах Об`єкту встановлено і експлуатується кілька джерел мінеральних вод різних типів, які мають лікувальні властивості.

 Товтровий кряж багатий карстовими формами. Тут зрiдка трапляються i печери, наприклад: Кармалюкова печера у с. Привороття, проте у кряжi переважають дрiбнi карстовi форми: трiщини, борозни, комiрки, лійки, карри, якi утворюють на головному кряжi Товтрового масиву iнодi справжнi карстовi поля.

 Мікроклімат Кам’янецького Придністров’я формується Товтровим кряжем та каньйонами Дністра з притоками, тому тут створилися особливі умови для збереження рідкісних i реліктових рослин, серед яких - більшість лікарських.

 Парк репрезентує один з трьох найкрупніших центрів ендемізму в Україні (два інші - півострів Крим та Карпати) – тут сконцентровано найбільше серед природоохоронних територій країни число ендеміків і реліктів.

У межах парку росте майже 1700 видів рослин, з яких близько 300 - ендемічні та субендемічні подільські види, а також реліктові та рідкісні рослини, що загалом є унікальним набором генофонду. У складі фауни на території парку та суміжних районів лівобережжя Дністра є всі характерні представники цієї зони. Фауна налічує 55 видів ссавців, 214 — птахів, 10 — плазунів, 11 - земноводних та низку видів безхребетних тварин, які ще потребують детальних досліджень. Наявність на території парку старих лісових масивів, відкритих крутосхилів та карстових печер сприяє поширенню тут хижих птахів та кажанів. До Червоної книги України занесено 60 видів рослин (всі судинні) та 85 тварин (з них 14 – ссавців, 26 – птахів та 45 – комах).

 Велику цінність і значимість для рекреаційного господарства Національного природного парку "Подільські Товтри" складає запас мінеральних вод (що вже сьогодні дав можливість формування ефективного профілактично-лікувального комплексу на базі мінеральної води типу "Нафтуся", содові води типу "Миргородська", мінеральних вод з унікальними терапевтичними ефектами, різноманітними розсолами з підвищеною концентрацією брому, йоду та інше).

 Значну туристично-рекреаційну цінність складають лісові масиви. Поряд з річками та іншими водними акваторіями їм відводиться основна роль в організації короткочасного відпочинку населення. Територію Парку можна використовувати з туристично-рекреаційною метою протягом всього року. Основні можливі види туристичної діяльності: пішохідний, водний, автомобільний і кінний, лижний, пізнавально-культурний (екскурсії та інше).; загальнооздоровчий відпочинок (пішохідні прогулянки, спортивні ігри, лижні прогулянки), екскурсії (по Дністровському водосховищу екскурсії проводяться на теплоходах), дельта – парапланеризм, мандрівки на повітряних кулях, любительські промисли (збір грибів і ягід, рибальство, мисливство); кліматичне і бальнеологічне лікування.

 Унікальні ландшафти сприяють проведенню різноманітних туристичних змагань (тільки у 2007 році проведено: у березні традиційні відкриті змагання з туризму „Кам’янецькі скелі” (прийняло участь 18 команд з України), у липні „Кубок України з техніки пішохідного туризму серед дорослих”, „Чемпіонат України серед юнаків з техніки пішохідного туризму”.

 Подiльськi Товтри сьогоднi не мають аналога в Європi i є унiкальними за своєю природою. У світі деякими аналогами можуть служити схожі за зовнішніми геологічними ознаками скелясті гряди у Великій Британії та США. Ідеальним аналогом може бути Великий Бар'єрний риф, який знаходиться на пiвнiчному та східному узбережжi Австралiї. Проте, ця геологічна споруда перебуває у стадії свого постійного формування і змін, більшою мірою представлена аквальними екосистемами. Товтри є меншими за своєю протяжнiстю, нiж Великий Бар'єрний риф Австралiї, але унiкальнiсть його полягає у тому, що вiн знаходиться на суходолі, хоч і сформувався в узбережній зоні епіконтинентальних морів, але був похований у первозданному вигляді під молодшими відкладами і відкопаний згодом денудаційними процесами плейстоцену та голоцену.

 У відкопаній товщі порід, що складають Подільські Товтри, і порід, що залягають нижче, сформувалися горизонти підземних вод, що, частково, перетворилися на мінеральні води із цінними лікувальними властивостями. Одночасно, відбувалися карстові процеси, що значно змінили будову поверхні і надр Об'єкту. Унікальні карстові порожнини є доступними для спостереження і вивчення.

Світязь (Озеро, Волинь)

Озеро Світязь - найбільше і найглибше озеро природного походження в Україні. Світязь чимось схожий на море, у вітряну погоду хвилі тут досягають півтораметрової висоти...

     Розташований Світязь неподалеку смт Шацьк, центру відновленого в 1993 році району. Входить до групи Шацьких озер. Озеро Світязь живлять артезіанські джерела. Вода тут надзвичайно прозора і м'яка. У сонячну погоду дно видно на кількаметровій глибині.

 Площа Світязя становить 2622 га, довжина 9225 м, ширина 4000 м, максимальна глибина - 58,4 м, середня глибина - 6,9 м.

Є у Світязя дивовижна приваблива сила. Слід увійти до його кришталевої води, як душа наповнюється світлою радістю. Майже уздовж всієї берегової смуги озера ростуть ліси. У літній час тут можна удосталь надихатися напоєним ароматом хвої повітрям, назбирати чорниці, ожини, грибів. Такого задоволення не має жоден, хто звик відпочивати на морському узбережжі.

Донині серед учених немає єдиної думки щодо походження Світязя та інших Шацьких озер. Дехто вважає, що після відступу дніпровського льодовика на Поліссі утворилося величезне водоймище. Льодовик з півночі підпирав його, не давши воді стікати вниз. Озера розглядаються ними як релікти, тобто залишки цього гігантського водоймища, западини якої з часом поглибилися вимиванням вапняків підземними потоками. Інші учені твердять, що озера мають виключно карстове походження. Останні дослідження підтвердили льодовикове походження Світязя і його найближчих побратимів. А поява глибоких западин, на думку вчених, пов'язана з підняттям і опусканням окремих тектонічних блоків.

 Світязь люблять порівнювати із Байкалом. Звичайно, масштаби не ті, але і тут глибини досить істотні. Коли човен перетинає шлях від затоки Бужні до пулемецького берега, тримаючись ліворуч острова, то щемить душа тривогою, відчуваючи під собою темні бездонні води Голоднецької тони — 32 метри — 37-38-58,4 метрів. Трапляються підводні ями і з боку мілководої Гряди: Вовча — 20 метрів, Огрядна — 15, Камінь — 14, Вертенева — 17 метрів.

 Біля берегів, особливо в районі Гряди, Світязь переважно мілкий. Можна пройти півтори сотні метрів, аж поки вода досягне грудей. У безвітряну пору вода прогрівається швидко і тому тут з радістю відпочивають батьки з дітьми. На мілководді у декого може скластися помилкова думка про все озеро. Щоб цього не відбулося, приведемо дані про розподіл Світязя по глибинам. Так от: глибини до 2 метрів займають на озері площа 118 гектарів, до 3 метрів — 720, до 5 метрів — 1061, до 10 метрів — 418, понад 10 метрів — 533 гектари. Тобто, озеро в переважній своїй більшості дуже глибоке.

Синевир (Озеро, Закарпаття)

Найбільше озеро Закарпаття - Синевір, яке утворилося 10 тисяч років тому на висоті 989 метрів над рівнем моря...

  Озеро Синевир справедливо вважається найкоштовнішим природним скарбом Національного природного парку "Синевир" і є однією з візитних карток Українських Карпат. Воно розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря, має середню площу 4-5 гектарів, його середня глибина становить 8-10 м, максимальна - 22 м.

 Існує легенда, згідно якою мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місце, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, було вбито камінною глибою за наказом підступного графа.

 Насправді ж озеро утворилося в результаті потужного зсуву, викликаного землетрусом, близько 10 тисяч років тому. На висоті 989м гірські кам’янисті породи виросли на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину. Улоговина, що при цьому виникла, заповнилася водою трьох гірських струмків. У прозорій воді озера добре почуваються форель озерна, райдужна та струмкова.

 Площа водного плеса становить близько 5 гектарів, найбільша глибина 22 метри. Краєвиди відзначаються надзвичайною мальовничістю й величністю. Стрімкі схили, вкриті стрункими ялинами, вік яких становить 140-160 років, спадають прямо до водної поверхні. Посередині ж озера розмістився, немов зіниця блакитного ока, невеликий острівець площею всього кілька метрів. Звідси і народна назва - Морське око.

Люди своєю творчою фантазією намагаються доповнити красу природи. Архітектор Юрій Соломін вдало вписав оглядові площадки в навколишній ландшафт. А на півострівці височить вирізана із червоного дерева скульптурна композиція «Синь і Вір» (скульптори Іван Бродин і Михайло Санич) Висота монументу 13 метрів. Відображаючись у воді, він сприймається таємниче, як чудова казка про безсмертне кохання.

 Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець»

 Кам'янець-Подільський – місто, що зберегло дух середніх віків. Тут Ви побачите одну з найбільших оборонних споруд України, фотецю, що займає провідне місце у світовій історії оборонного зодчества. Літопис приписує будівництво кам'яної фортеці литовським князям Корятовичам, які правили князівством у 60-90-х рр. XIV cт. Високий скелястий берег р. Смотрич, живописний краєвид, величезні вежі з таємничими латинськими надписами...

Старе місто функціонує як унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, відокремлений від решти районів міста глибоким каньйоном р. Смотрич.

Архітектура Старого міста - заповідника зберегла зразки культур різних народів (українців, поляків, вірмен, турків і росіян) та релігій (православної, католицької, іудейської, мусульманської), а саме: Турецький мінарет 17 ст.; -турецький та вірменський бастіони 17 ст.; Миколаївська (вірменська) церква 14 ст.; дерев'яна Хрестовоздвиженська церква 18 ст.; монастирські комплекси 15-18 ст. орденів Домініканів, Францисканів.

Однією з унікальних інженерних споруд заповідника є Замковий міст, що з'єднує місто та Замковий комплекс.  Він викликав немало суперечок щодо свого походження. За однією з гіпотез, міст було зведено римлянами у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію.

Завдяки унікальному поєднанню містобудівної, архітектурної, історичної спадщини Старого міста з ландшафтом каньйону р. Смотрич „Культурний ландшафт каньйону” визначено кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

До нашого часу збереглася система потерн (ходів) і казематів. Денна вежа призначена для спостерігачів. Уявіть, можна піднятися на неї кожному і насолодитися оспіваним українським краєвидом!

Невід'ємною частиною Старого міста, його перлиною, є Стара фортеця, яка стала візитною карткою Кам'янця-Подільського, його символом.

Історія заснування фортеці починається в XII столітті. Немов продовження кам'яних скель височать башти фортеці.

Одинадцять башт входять до складу фортеці, кожна має свою назву і свою історію. Так, наприклад, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, виділені папою римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув'язнений Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця глибиною 40 м і в діаметрі 5 м видовбана в скалі. Досі в її стінах збереглося величезне дерев'яне колесо з пристроєм для підняття води на поверхню.

 

 

Києво-Печерська Лавра   

 Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва...       

Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва.

В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря.

У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом на Україні. Їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками на Україні, в Росії і в Білорусії.

Свого часу Києво-Печервська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повести временных лет»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

 Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надвратна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було возведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731-1744 році споруджено велику лаврську дзвіницю, висота якої - 96,52 метра.

На території лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної - генеральний суддя українського війська В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. У Спаса на Брестові церкви - засновник Москви Юрій Долгорукий.

У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори сучасних художників.  

        Споруди Києво-Печерської Лаври:  

 Велика Дзвіниця

Ближні печери

Дальні печери

Свято-Успенський собор (1073, 2000)

Всіхсвятська церква

Трапезна Палата

Троїцька надбрамна церква            

Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця" (м. Хотин Чернівецької обл.)         Розташований на важливих транспортних магістралях, Хотин  завжди привертав увагу завойовників. З метою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під свої­ми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького, Петра Дорошенка. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького.

 Хотин, що приваблює туристів з усього світу, одне з найдавніших міст України, нещодавно відсвяткував своє 1000-річчя. На початку XI ст. київський князь Володимир Великий створив систему прикордонних фортець на заході й півдні своєї держави, у тому числі Хотин.

 Назва міста, ймовірно, походить від дієслова "хотіти": це місце було завжди бажане для древніх поселенців, вони завжди хотіли жити у цьому красивому і багатому краї (інші версії пояснюють походження назви міста від слов'янського імені Хотин або від імені вождя даків Котизона).

 Спочатку це була невелика, збудована східними слов'янами на місці давнього поселення дерев'яна фортеця, яка захищала їх від численних завойовників. Поряд з нею і одночасно з нею існувало неукріплене селище. На його території археологи виявили залишки напівземлянкових жител з печами-кам'янками, які датуються IX-X ст., а на глибині 1,2-1,4 м було виявлено культурний шар VII-VIII ст.

 Особливо великим населеним пунктом Хотин був в XI-XIII ст., коли він входив до складу Київської Русі. Тоді він займав територію більш як 20 га. Історики обґрунтували тезу, що замок і місто Хотин походять з самою початку XI ст.

 Після монголо-татарського завоювання Русі роль Хотина, як одного з найважливіших форпостів Галицько-Волинського князівства на південному заході ще більше виросла. Його укріплення охороняли важливу переправу на Дністрі і стримували грабіжницькі напади степових кочівників.

 Князь Данило Галицький, хоч і вимушений був підкоритися Золотій орді, не відмовився від боротьби з нею. Він посилено будував нові і укріплював старі фортеці. Виконуючи його волю, в Хотині в 40-50-х роках XIII ст. замість дерев'яних побудували кам'яні укріплення.

 Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на самому мисі, там де сьогодні стоїть північна башта і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж віків її неодноразово реконструювали та розширювали, руйнували завойовники і знов відбудовували.

 Наприкінці XIV ст. Хотин увійшов до складу Молдавської держави. Воєвода Стефан III Великий значно розширив кордони фортеці. Було зведено мур шириною 5 і висотою 40 метрів. У самій фортеці були вириті глибокі підвали, які служили приміщеннями для воїнів. Упродовж XV-XVI ст. Хотинська фортеця була резиденцією молдавських господарів.

 Завдяки міцній твердині і вигідному розташуванню, Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які в свою чергу сприяли розквіту культури та економіки міста. Про це, зокрема, свідчить і рукописне Хотинське Євангеліє XIV ст. У Хотині в ті часи відбувалися найбільші у Молдавському князівстві ярмарки, на які приїздили купці з різних країн Східної та Західної Європи. Місто було важливим митним пунктом в європейсько-азіатській торгівлі.

 Ще досі ми можемо бачити будинок старої хотинської митниці. У другій половині XVI ст. від хотинського ярмарку у молдавську казну надходила величезна сума грошей - 10000 золотих на рік. Влітку 1538 р. під час облоги замку польськими військами на чолі з графом Яном Тарновським було знищено частину стін і башт. У 1540-1544 рр. їх відбудували.

 Після занепаду Молдавського князівства місто і фортеця перейшли до рук турків. Вони ще більше посилюють оборонну міць фортеці, але місцеве населення ніколи не мирилося з новими поневолювачами. Помічниками у цій боротьбі часто виступали запорозькі козаки. Так було в 1563 році, коли козаки на чолі з легендарним Дмитром Вишневецьким (Байдою) зайняли фортецю і почали переговори з молдавським господарем про спільний виступ проти Туреччини. Через зраду молдавських бояр загін козаків був розгромлений, а Дмитро Вишневецький був страчений в Константинополі.

 У 1615 р. польські війська зайняли Хотин. Після Цецорської війни 1620 р. між Польщею та Туреччиною, в ході якої польські війська були розбиті, а великий коронний гетьман Станіслав Жулкевський загинув, Хотин став головним форпостом оборони від турецької навали.

 У вересні - на початку жовтня 1621 року біля стін Хотинської фортеці проходили події знаменитої Хотинської війни, яка прославила запорозьких козаків і їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала зламним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в літературі.

 Після Хотинського миру фортеця була повернена молдавським господарям, але фактично її контролювали турки. На обох берегах Дністра, по якому проходив кордон, височіли та протистояли одна одній дві могутні фортеці - хотинська та кам'янець-подільська.

 Впродовж XVII століття Хотин переходив з рук в руки, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, неодноразово місто визволяли запорозькі козаки. Під час визвольної війни у Хотині 1650-1653 рр. перебували війська Богдана Хмельницького. 11 листопада 1673 р. коронний гетьман Ян Собеський на чолі 30-тисячного польсько-литовсько-козацького війська вщент розгромив у Хотині 40-тисячну турецьку армію. Війни з турками тривали ще довгі роки. Тільки на початку XVIII століття туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712-1718 рр. (при допомозі французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи.

 Хоча в ХVIII-ХІХ ст. фортеця поступово втрачає своє оборонне значення, під її мурами продовжують кипіти битви. Її кілька разів штурмують російські війська. В 1739 році вони вступають в Хотин після перемоги над турками у битві під Ставчанами в якій хоробро билися з ворогами українці, росіяни, грузини і молдовани.

 В 1769-1787 рр. росіяни знову штурмують Хотинську фортецю. Але лише після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Хотин увійшов до складу Росії і став повітовим центром Бессарабської губернії. Відступаючи, турки майже повністю знищили Хотин, який поступово став відбудовуватись.

 В 1826 році місту Хотину був наданій герб: в золотому полі срібна тривежева цитадель, супроводжена вгорі срібним рівнораменним хрестиком над двома схрещеними шаблями - символами захисту краю від ворогів. На передній вежі півмісяць на держаку, а на держаках обох крайніх веж - застромлені бунчуки.

 

    Національний дендрологічний парк «Софіївка»        

Уманський парк "Софіївка" є шедевром і зразком світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – початку XIX сторіч. Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань Черкаської області...   Національний дендрологічний парк „Софіївка” НАН України (м. Умань Черкаської обл.) є одним з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст.

Сучасна „Софіївка” поєднує в собі функції в першу чергу „Історичного саду”, згідно з Флорентійською хартією, науково-дослідного інституту Національної академії наук України, центру інтродукції, мобілізації та акліматизації рослинного різноманіття Правобережного лісостепу України, навчально-виховної бази, туристичної установи, музею садово-паркового мистецтва.

Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань Черкаської області. Заснований парк у 1796 році багатим польським магнатом Станіславом Потоцьким на честь своєї дружини красуні-гречанки Софії, і був подарований їй в день її янгола у травні 1802 року.

Ідея створення парку в романтичному стилі з використанням римської і грецької міфології належала самій Софії. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, камінні гроти - все це можна побачити, відвідавши парк. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже протягом 200 років. Туристичний сезон в Умані триває весь рік. Потік відвідувачів не зменшується ні влітку, ні взимку.

Старовинними алеями парку бродили Олександр Пушкін і Тарас Шевченко, Іван Котляревський і Сергій Волконський, Павло Пестель і Михайло Бестужев-Рюмін, Володимир Сосюра и Максим Рильський. Сотні наших славних земляків далекого і близького минулого відвідували цей парк.

 Багато легенд складено і про саму Умань, одне із старовинних міст України. Місто героїчної та багатостраждальної долі. Ним володіла польська шляхта, його палили й розгромлювали вщент татари і турки, але він знову й знову піднімався з попелу. В Умані до сих пір знаходять залишки підземельних ходів, які служили місцевим мешканцям сховищами і  своєрідними укріпленнями.

  

                      

Софія Київська

    Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і під 1037 р...

    Дивне відчуття охоплює кожного, хто переступає поріг славетної Софії Київської. Десь поза стінами залишається гомінливе сьогодення, віки розступаються, і постає далеке минуле...

    Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і під 1037 р.Будівничим Cв. Софії літописці називають великого київського князя Ярослава Мудрого. Джерела свідчать, що в цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира - хрестителя Русі. Присвячений Премудрості Божій, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство.

    Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею Русі-України - "митрополією руською". Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті "посадження" на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод.

При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа. На честь заснування Ярославом 1037 р. софійської бібліотеки перед входом до собору в 1969 р. було встановлено пам'ятний знак (скульптор І.Кавалерідзе).

   Софія — свідок й безпосередній учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу орд степових кочовиків у грізному 1240 році, періоди занепаду й відродження міста у XIV—XVI століттях, бачила національно-визвольну боротьбу українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти польсько-литовських феодалів у XVII столітті.

    Великих збитків було завдано музею під час Великої Вітчизняної війни. Хоч сам Софійський собор не зазнав руйнування, однак були пограбовані архіви музею, вивезені цінні фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого монастиря, що зберігалися у храмі. Лише після війни їх повернули музею в пошкодженому вигляді.

 

Національний заповідник-острів «Хортиця»

Острів «Хортиця» є найбільшим островом на Дніпрі, унікальність якого в рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів – цілинних степів, байрачних та плавневих лісів, наскальної рослинності, рідкісних та зникаючих видів рослин, пам’яток геології...

Актом, украй потрібної, проте дещо запізнілої, справедливості стало надання цій землі статусу пам'ятки природи місцевого значення (1958р.). Далі – пам'ятка природи республіканського значення (1963р.). Природна (разом із декоративними, на острові знайшли притулок більше 1000 видів рослин) та історична (тут зафіксовано близько сотні історико-археологічних об'єктів) винятковість Хортиці дала підстави для  оголошення її Державним історико-культурним заповідником (1965р.). Нині  увесь острів є Національним заповідником (з 1993р.).

 Основу найбільшого острова на Дніпрі (довжина 12, а ширина, в середньому, 2,5 кілометри) складають граніти і гнейси, яким близько 2 мільярдів років. Саме вони, здіймаючись у вигляді скель, у північній частині острова, до тридцяти метрів над поверхнею Дніпра, створюють тут гірську країну в мініатюрі. Географічно ж, нагромадження скель, печер, гротів, окремих валунів, представляють гірський зразок ландшафтних зон України. Найпомітніші вершини мають свої імена, історія яких тісно пов’язана із періодом козаччини. Зокрема, скеля Вища Голова, Думна скеля, Совутина, Чорна, Дурна, Середня Голова.

 На Хортиці в мініатюрі представлені зразки усіх ландшафтних зон України. До новітніх часів степовим ділянкам поталанило зберегтися, насамперед, на східних схилах, уздовж узбережжя Старого Дніпра. Кількість видів рослин, що знайшли собі прихисток на прадавніх степових ділянках, перевищує 600 видів (для порівняння, в Асканійському степу близько 600 видів рослин, у Хомутівському – 528, на Кам’яних Могилах – 460, на Михайлівський цілині – 490).

 Балки та урочища, які помережили степові схили, теж ведуть свій іменний родовід од запорожців: Наумова, Костіна, Шанцева, Громушина, Музичина, Велика Молодняга, Корнієва, Ганнівка, Крутенька, Зміївка, Похмурий Яр...

Найпівденніша, плавнева частина острова, либонь, наймолодший вид хортицького ландшафту. Це, переважно, намивна територія (формувалася під впливом Дніпрової течії), яка виникла десь 3-4 тисячі літ тому. На багатих поживними речовинами ґрунтах здійнялися кущі, дерева і, звісно ж трави. Після того, як гігантська плавнева країна, що колись простягалася від Хортиці і до Херсона, була знищена (дерева і кущі вирубані, а земля стала дном Каховського водосховища), значення південного охвістя острова незбагненно зросло.

 Нині цьому невеличкому куточку (327 гектарів – приблизно восьма частина острова) воістину немає ціни. Свого часу каховська повінь заповнила тут деякі улоговинки, і до відомих з давніх давен п’яти озер додалися ще більше, ніж півтора десятка крихітних водоймищ, де розкошують латаття біле, глечики жовті, рогіз, очерет, комиш, осока, ірис, водяний горіх.

 За наявності бурхливого Каховського “моря”, хортицькі озера завдяки своїй усамітненості, стали головним нерестилищем (тут мешкає близько 50 видів риб) у цій частині Дніпра. У плавнях та поблизу них мешкає понад 200 видів птахів (усього в Україні їх трохи більше 300 видів); близько 30 видів ссавців та плазунів, в озерах мешкає найменший у світі (в діаметрі – в межах сантиметра) вид папороті – сальвінія плаваюча.

                             З історії козацтва

Музей історії запорозького козацтва на острові відкрито 14.10.83 року. Але тоді, коли про українських степових лицарів уголос, до того ж публічно, говорити заборонялося,  називався цей заклад Музеєм історії м. Запоріжжя. Сьогодні під зводами Музею зібрано більше 30 тисяч предметів, які охоплюють історичний період від палеоліту до ХІХ століття поточної ери. Експозицію доповнюють чотири діорами.

 Особливістю хортицького Музею є те, що, по-перше, вельми оригінально оформлене саме приміщення: гранітні пластини, припасовані одна до одної, створюють враження, ніби відвідувачі рухаються печерою, біля стін якої розташовано мовчазні реліквії різних ер та епох.

По-друге, переважна більшість експонатів зібрані-знайдені саме на Хортиці та на хортицькому довкіллі. Це кам'яні знаряддя праці, кераміка, зброя, якорі, фрагменти старовинних суден, стовбур дуба, який був зрубаний кілька тисячоліть тому і стільки ж пролежав на Дніпровому дні.

 Експозиційна площа, яка розгорнулася на 1600 квадратних метрах, окрім артефактів, так би мовити місцевого походження, наповнена також матеріалами, переданими із Львівського, Луганського, Рівненського та інших музеїв, а також надходженнями із археологічних та етнографічних експедицій.

 

 Протовче

 Розкопки, проведені археологами заповідника протягом 1976-1980 років, дають підстави стверджувати певним чином, що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини, неподалік від озер Осокорове та Коржеве. Бо саме тут виявлено військове поселення Х-ХІV століть, а окремі знахідки (зброя, кераміка) свідчать про те, що коріння унікального об'єкта сягали глибше на кілька століть. У п'яти  досліджених напівземлянках (археологи впевнено називали їх куренями (!)) мешкали оборонці не лише Хортиці, а й взагалі частини південних рубежів протоукраїнського державного угрупування.

 Знахідки із поселення Протовчого зайняли достойне і значне місце в експозиції Музею історії запорозького козацтва, а там, де було саме поселення, створено меморіально-туристичний комплекс.                                                               

      "Скіфський стан"

Ще на початку ХХ століття на Хортиці було 129 курганів, проте до наших днів уціліло лише близько двох десятків. Кургани (найстаріший із них споруджений представниками культур доби бронзи у ІІІ тисячолітті до н.е., а наймолодший – скіфами у ІІІ столітті до н.е.) розташовувалися кургани кількома групами на узбіччі так званого Скіфського шляху, що колись проходив уздовж Хортиці її серединною, підвищеною частиною.

 Зараз комплекс склали одинадцять курганів – "живих", реконструйованих та стилізованих. На курганах установлено стародавні скульптури, людиноподібні стели і просто стели доби бронзи.

 Органічним доповненням до ділянки відновленого історичного ландшафту Хортиці (хортицька акція з масового відновлення курганних насипів стала першою в Україні) є Музей кам'яних витворів, розгорнутий в одному із куточків комплексу. Експонати Музею просто неба – гармани, ступи, корита, жорна, скульптури, кам'яні стовпи та хрести – знайдені у навколишніх селах і привезені на Хортицю протягом березня-травня 2006 року.

 Меморіально-туристичний комплекс "Скіфський стан" ("Зорова Могила") займає близько п'яти гектарів. Разом із прилеглим дубовим гайком та ділянками Першостепу він складає дивовижне середовище, відвідавши яке, людина не лише отримує інформацію, а й естетичну насолоду. З козацької сторожової вежі відкривається краєвид у радіусі 25 кілометрів.              

       “Тарасова стежка”

 Улітку 1843 року 29-річний Шевченко подорожував по Україні, відвідав Олександрівськ, побував на Хортиці. У травні 2005 року, з допомогою краєзнавців, визначено маршрут, яким ходив по Хортиці поет, і оздоблено його сімома гранітними брилами. На брилах висічені рядки із творів Великого Кобзаря, де згадується Хортиця і Великий Луг Запорозький. Таким чином, виник меморіально-туристичний маршрут “Тарасова Стежка”, який полюбився запоріжцям і гостям міста і Хортиці.

                                        

 

         Історико-культурний комплекс     „Запорізька  Січ”

 Будівництво історико-культурного комплексу “Запорозька Січ” було урочисто відкрите 14 жовтня 2004 року, на свято Покрови пресвятої Богородиці, в День українського козацтва.

 Загальна територія історико-культурного комплексу 3,5 гектарів. Місцем розташування нашої «Запорозької Січі» обране мальовниче північно-східне узбережжя Хортиці, з якого відкривається чудовий краєвид на Дніпрогес, скелі та острови, що нагадують колишні грізні Дніпрові пороги. За плануванням комплекс розділяється на дві різновеликі частини –“Внутрішній Кіш” та “Передмістя”.

 Всього на території комплексу «Запорозька Січ» буде збудовано 23 зрубних та турлучних споруди. Передбачається, що в комплексі також функціонуватимуть об’єкти експозиційного призначення, в яких планується відтворити інтер’єри козацьких жител (курінь та будинок кошового отамана), офіційні та освітні установи (військова канцелярія та січова школа). Центральним об’єктом комплексу стане трибанна церква Покрови пресвятої Богородиці. Споруди “Зовнішнього Кошу” мають носити рекреаційний (корчма) та інтерактивний характер (діючі кузня і гончарне виробництво). За зразки фортифікаційних споруд козацького часу правитимуть три вежі, рови та земляний вал з частоколом.   

      

        Музей “Писанка” у м.Коломия

Музей збудовано в 2000 році в м.Коломия. Центральна частина музею має форму писанки висотою 14 метрів. Це єдиний у світі музей писанкового розпису...                                                                          Архітектурна споруда у формі найбільшого у світі писанкового яйця стала візиткою Коломиї.

Унікальний музей писанки  приваблює відвідувачів з усіх країн.

Урочисте відкриття музею "Писанка" відбулося 23 вересня 2000 року, під час Х Міжнародного гуцульського фестивалю.

Концепцію експозиції музею розробила директор Ярослава Ткачук, а втілили в життя коломийські художники Василь Андрушко та Мирослав Ясінський. Музей увічнює статуя Богородиці роботи місцевого скульптора Романа Захарчука.

Унікальність Музею не лише в тому, що його виконано у формі яйця, висота якого становить 14 метрів, діаметр — 10. Приміщення виготовлене повністю з кольорового скла, загальна площа вітражу становить понад 600 квадратних метрів. До речі, воно не має даху! Зовнішнє оздоблення виконано у тривимірному просторі.

Експозиція музею відображає орнаментальне, композиційне, колористичне багатство народної поліхромної графіки.

Зараз музей володіє колекцією понад 6000 писанок, представлених з переважної більшості областей України (Тернопільської, Львівської, Вінницької, Черкаської, Кіровоградської, Одеської), а також з Пакистану, Шрі-Ланки, Білорусі, Польщі, Чехії, Швеції, США, Канади, Франції, та Індії. Деякі експонати були виготовлені ще на межі ХІХ-ХХ століть.           

               Замковий комплекс м. Острога

 Перша літописна згадка про Острог відноситься до 1100 року. Майже три віки (із середини XIV ст.) місто було резиденцією князівського роду Острозьких, що дав Україні видатних полководців, меценатів, будівничих.

Перша літописна згадка про Острог відноситься до 1100 року. Майже три віки (із середини XIV ст.) місто було резиденцією князівського роду Острозьких, що дав Україні видатних полководців, меценатів, будівничих...

Перша літописна згадка про Острог відноситься до 1100 року. Майже три віки (із середини XIV ст.) місто було резиденцією князівського роду Острозьких, що дав Україні видатних полководців, меценатів, будівничих. Тут постала Острозька слов’яно-греко-латинська академія - перша вища школа в Україні, у східних слов’ян і православних народів Європи. В Острозі розташований найстаріший замок на Рівненщині. 

 Безумовно, найважливішою архітектурною домінантою Острога є замок князів Острозьких - справжня перлина давньоруського фортифікаційного мистецтва. Саме тут, у замку, де виявлено і залишки давньоруського городища, почав свій розвиток Острог.

 Його перші дерев'яні укріплення, збудовані ще в домонгольські часи, були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Та вже в першій половині наступного століття князь з династії Острозьких - Даниїл (помер близько 1386 р.) - відновлює на Судовій (замковій) горі зруйновані споруди. Пізніше вони не один раз добудовувалися та перебудовувалися, та все одно зберегли суворий вигляд сереньовіччя.

 Замок розташований на відносно невеликому (0,7 га) овальному майданчику на пагорбі. Сама природа тут піклувалася обороною місця: південна та східна сторони замку виходили на крутий схил більш як 20-метрової висоти, а північна та західна частини відділені від міста глибокими ровами на основі колись існуючого тут яру.

 В ансамбль замку входять сьогодні чотири основних будівлі: житлова оборонна вежа - "Вежа мурована", Богоявленська церква, башта Нова та дзвіниця більш пізньої забудови (1905 р.).

 Найдавніша споруда фортеці - "Вежа мурована" (так її названо в акті від 1603 р. про розділ маєтків князя К.-В. Острозького поміж його синами). Перші камені в її фундамент покла ще Даниїл Острозький. Розміщена вона біля південно-східного рогу замкового пагорба.

 Це досить рідкисний для України тип середньовічної башти-донжона. В нижньому ярусі споруди зберігалися різноманітні припаси, тут же було зроблено глибокий колодязь. Верня частини башти - результат пізніших перебудов ХІХ- початку ХХ століть. Вже після ремонтних робіт в 1913 - 1915 рр. приміщення було пристосоване під музей з бібліотекою. Сьогодні в 9 залах музею - досить цікава експозиція Острозького краєзнавчого музею.

 В Мурованій вежі, де розташовано музей Острозького замку, перше що вражає, це стіни. Вічні, непробивні стіни кам'яної кладки, з вузькими вікнами-бійницями. Тут розташовувались величезні запаси пороху та провіанту, необхідних для тривалого захисту фортеці.

На третьому поверсі суворий фортечний інтер'єр переростає у цілком придатний для життя простір офіційних приміщень Острозького замку. Стіни стають тоншими, вікна ширшими. На останньому поверсі розташовувались житлові покої - затишні відносно невеликі кімнати, в них виставлено  колекцію ікон XV - XVIII ст. Кутова кімната – кабінет князя. Меблі представлені кремезним письмовим столом і книжковою шафою, врізаною у стіну.

 В кількох десятках метрів від вежі мурованої - Богоявленський собор, типовий зразок хрестовокупольної системи, так популярної домонгольський Русі. Коли саме з'явився цей храм, іторикам точно невідомо. Припускають, що ще за часів Василя Красного.

 Церква була частиною оборонних споруд міста: для цього її північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з'єднано з фортечними стінами. В нижній її частині з'явилися бійниці, в верхній - досить широкий уступ для вартових.

 

Після переходу місцевих князів в католицизм Богоявленський храм було піддано анафемі. Церква більш як 200 років стояла пустою і до середини ХІХ ст. перетворилася на руїну.

 Лише в 1886 р. почалася реконструкція храму за проектом архітектора В. Токарева. Відновлення, в ході якого була збережена лише північна стіна з бійницями, було завершено в 1891 р.

 "Копія " в натуральну величину зберегла основні пропорції трьохнефного, чотиристовпного п'ятиглавого храму, так характерного для давньої Русі. Та пропорції та деталювання фрагментів церкви, особливо його глав, були помітно порушені. Витягнулися вгору барабани, зникли готичні елементи декору зовнішніх стін, з'явилися натомість деталі в модному на той час "візантійському" стилі. Помітно стала довшою апсидна частина, біля зхідного входу з"явилась невеличка прибудова. В інтер"єрі був встановлений масивний "візантійський" іконостас роботи петербурзьких майстрів. Стіни покрили розписами. В 80-ті рр. ХХ ст. куполи позолотили.

 В південно-західному куті замкового подвір‘я знаходиться третя пам'ятка ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти.

 Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.

 Зразу біля замку, відділений від нього глибоким ровом, витягнувся невеликий прямокутний сквер.

 Тут встановлена в 1978 р. невелика стела, присвячена 400-літньому ювілею Острозької академії Саме тут колись знаходилась скромна будівля, під дахом якої вийшли в світ знамениті видання Івана Федорова – “Азбука” , Острозька Біблія (творча вершина Федорова).

 На кошти князя Костянтина Острозького близько 1576 р. в Острозі була заснована Острозька школа – греко-слов’янська школа вищого типу. За програмою навчання ліцей був на рівні найкращих єзуїтських колегій. Крім церковнослов’янської, грецької та латинської мов, а також богослов’я й філософії, у ній викладали за програмою тодішніх колегій “вільні науки”: математику, астрономію, граматику, риторику, логіку.

 Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами – видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем’ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), Х.Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та ін. Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний та інші, пізніші видатні церковні і культурні діячі.

 Хоч Острозька академія продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки були здатні українці, база, що підтримувала її, була слабкою. Все залежало від князя Костянтина Острозького. І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу, передала академію єзуїтам. Із заснуванням єзуїтської колегії в Острозі Острозька школа занепала і близько 1640 р. перестала існувати.

 У 1994 році роботу цього вищого навчального закладу було відновлено у якості Острозького колегіуму, а вже у 2000 році присвоєно звання національного університету із збереженням історичної назви “Острозька академія”.

 Найбільш давні будівлі, де нині розміщується Острозька академія, були зведені в другій  пол. XVIIІ ст. і належали ордену капуцинів. До монастирського ансамблю входили костел та невеликий корпус келій, прибудований до костелу. У 1832 був закритий капуцинський монастир в Острозі, монахи переведені до Старокостянтинова, костельні речі розібрані по інших католицьких монастирях. Споруди та землі монастиря перейшли у власність уряду. Довгий час монастир стояв пусткою. Тимчасово тут були розміщені військові склади. Після появи в Острозі благодійно освітнього Кирило-Мефодіївського братства в 1865 його попечительниця графиня А.Д.Блудова виклопотала дозвіл на передачу йому занедбаної оселі колишнього монастиря. В 1865-1867 з ініціативи А.Д.Блудової та при допомозі уряду монастир був реставрований, а костел перебудований архітектором Глейзером на православну церкву у псевдоруському стилі.

 В 1923 в будовах монастиря розмістилась польська учительська семінарія. Церква ще залишалась православною. 13 березня 1931 церква була закрита. В 1937-38 вона знову була перебудована на костел. Архітектурне декорування було знищено, але повністю відновити первісний вигляд храму не вдалося.

 Після возз'єднання Західної України з УРСР в костелі був влаштований спортивний зал, в корпусах - педагогічне училище. В перші тижні війни 1941 в монастирі розміщувався госпіталь: у вересні - жовтні 1941 тут функціонувала гімназія, незабаром закрита за розпорядженням німецьких властей; в кінці 1941-1942 - німецькі учительські курси; в 1943 - на початку 1944 - німецький табір, в якому відпочивали військові пілоти.

 Після закінчення війни в будовах монастиря розмістилось педагогічне училище, в 1956 - середня школа-інтернат. У 1956 було розпочато будівництво типового спального корпусу, в 1957-1958 збудований новий навчальний корпус на 12 класів, який з'єднувався утепленим переходом з корпусом, спорудженим в 1914. В 1986, після закриття середньої школи-інтернату, в її будовах розмістилась восьмирічна школа-інтернат для дітей із затухаючими формами туберкульозу, в 1992 - середня школа № 4, в 1994 - Острозький Вищий колегіум, створений згідно з указом Президента України від 12 квітня 1994, перейменований від 5 червня 1996 в Острозьку академію.

 Луцький Верхній замок

Луцький Верхній замок є центральною спорудою Луцького державного історико-культурного заповідника «Старе місто». Зведений останнім великим князем Галицько-Волинського князівства Дмитром Любартом у 1340–1383 рр. замок слугував його резиденцією. З часом замок став улюбленим місцем перебування великого князя Литви Вітовта. Саме тут взимку 1429 р. Вітовт приймав на з'їзді дипломатичні посольства і монархів країн Центральної та Східної Європи, які вирішували найважливіші проблеми міждержавних відносин.

Протягом століть Луцький Верхній замок залишався могутньою фортецею, адміністративною, політичною і духовною столицею краю. У ньому діяв крайовий уряд, збиралися сейми і станові суди волинської шляхти. Знаменита замкова канцелярія створила і зберегла для України понад мільйон документів з її історії. Свого часу в ній працював і майбутній гетьман України Іван Виговський.

Сьогоднішній архітектурний комплекс Луцького Верхнього замку включає в себе В'їзну, Владичу та Стирову башти, сполучені мурами; будинок шляхетських судів XVIІІ ст.; повітову скарбницю поч. ХІХ ст., а також залишки соборної церкви Іоанна Богослова ХІІ ст. та князівського палацу XІV–XVI ст. У приміщенні повітової скарбниці функціонує Музей книги; у будинку шляхетських судів – Художній музей; у В'їзній вежі облаштовано експозиції кераміки, виробів з металу, меблів. У Владичій вежі можна оглянути арсенал і єдиний в Україні Музей дзвонів. Стирова башта використовувалася під архів замкової канцелярії, а у її підвальному поверсі була в'язниця. У Верхньому замку існує туристичний маршрут, який знайомить із підземеллями замку Любарта, він є не лише денним, а й нічним. За брамою В'їзної вежі чекають (якщо екскурсія відбувається вночі) лицарі зі смолоскипами, дійство супроводжує середньовічна музика.

Аккерманська (Білгород-Дністровська) фортеця

Аккерманська фортеця – одна з наймогутніших та найцікавіших фортець Півдня. ЇЇ прекрасно збережені мури, що височіють над темними водами лиману, і нині вражають своєю величчю та неприступністю…

Фортеця стоїть на скелястому березі Дністровського лиману на місці Тіри - давньогрецького поліса V – IV ст. до н. е. Укріплення, що формувалося протягом XIV – XV ст, належить до баштово-стінового типу. Воно складається з чотирьох частин: цитаделі або генуезького замку північного (гарнізонного), південного і портового дворів. Найбільш давньою є цитадель, споруджена в другій половині XIII - першій половині XIV ст., імовірно, генуезцями. У плані це чотирикутник з чотирма наріжними круглими баштами. У південній оборонній стіні цитаделі влаштовано в'їзну браму, а на замковому подвір'ї розташовувалися пристінні житлові корпуси та каплиця. Могутні оборонні мури завтовшки 3-5 м і заввишки близько 15 м завершувалися зубцями-мерлонами. Відкритими бойовими галереями вони поєднувалися з п'ятиярусними наріжними баштами, увінчаними зубцями-мерлонами та конусоподібними дахами. В баштах збереглися щілиноподібні бійниці. Кожна башта мала підвальні приміщення, де зберігалися боєприпаси, а верхні яруси використовувалися за певним функціональним призначенням. Так, у південно-західній розміщувалася в'язниця, у північно-західній – скарбниця, а південно-східна була комендантською. Саме в ній 1789 р. комендант турецького гарнізону передав ключі від фортеці М. Кутузову.

 На рубежі XIV-XV ст. придністровські землі увійшли до складу Молдавського князівства, і місто-фортецю стали називати Четатя-Алба (Біла фортеця). Протягом 1438-1454 рр. у південному напрямку від цитаделі було зведено могутню фортифікаційну систему, що складалася з двох поясів оборонних мурів, загальною довжиною близько 2 км, і 26 башт. Зовні укріплення оточував глибокий рів. Із заходу до оборонного муру вздовж лиману вузькою смугою примикав ще один укріплений двір - портовий. До фортеці вели дві в'їзні брами, влаштовані в оборонних мурах: зі сходу - головна Кілійська брама та з заходу - Овідіопольська брама. Сполучення з портовим двором з боку лиману здійснювалося через водяний барбакан з воротами.

 Незважаючи на міцність укріплення, у 1484 р. після тривалої облоги його захопили турки й назвали Акерман (Біла фортеця). Понад 300 років перебувала фортеця під турецьким володарюванням. У 1789 р. Акерман перейшов під управління російських військ, а з 1832 р. фортеця втратила військово-оборонну функцію.. До нашого часу в основному збереглися оборонні мури та башти, що визначають історично сформовану планувально-просторову структуру фортеці. З початку XX ст. тут ведуться реставраційні роботи, що дало можливість активно використовувати історико-архітектурний комплекс із культурно-туристичною метою. Серед численних башт, що збереглися, особливу зацікавленість викликають башти Овідія та Пушкіна.

 Башту Овідія, або Дівочу, розташовано на розі південної і східної оборонних стін, ліворуч від головних воріт. Триярусна восьмикутна у плані, башта завершується восьмигранним наметовим дахом. За легендою, на початку ери римського поета Овідія за наказом імператора Августа було заслано в східну провінцію. У 8 р. н. е. поет знайшов притулок у Тірі.

 Напевно стверджувати, чи насправді жив у Тірі Овідій, не можна. Щодо О. Пушкіна, то його відвідини Акермансь-кої фортеці є достеменним фактом. Під час перебування в Одесі О. Пушкін у грудні 1821 р. побував в укріпленні, і саме там народився задум створення послання "К Овидию". Башту Пушкіна розміщено над лиманом, навпроти башти Овідія. Триярусна, чотиригранна, з балконом башта Пушкіна виходить у бік лиману. У різний час фортецю відвідали й інші відомі особистості: Леся Українка, Максим Горький, Адам Міцкевич, Іван Нечуй-Левицький.

 Акерманська фортеця є унікальною пам'яткою оборонної архітектури XIIІ—XV ст., цінним об'єктом наукових досліджень і культурно-туристичного використання.

                  Митрополичий палац

Найвизначніший шедевр архітектури Західної України – колишня резиденція буковинських митрополитів, знаходиться в місті Чернівці…

Колишня резиденція митрополитів Буковини і Далмації була збудована за проектом відомого чеського архітектора Йозефа Главки у 1862-1882 рр. Споруда створена у мавритансько-візантійському стилі. Масштаб робіт був значним, адже спеціально для будівництва було розроблено ряд спеціальних кар'єрів на Буковині, в місті запрацювало два цегельних та один керамічний заводи, а також школа для будівничих.

Комплекс палаців резиденції складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія. У головному корпусі знаходився осідок митрополита з просторими апартаментами, де він працював і відпочивав, та розкішними залами, у яких він влаштовував аудієнцію для високих гостей. У куті лівого крила корпусу розмістилася домашня церква владики – каплиця Івана Сучавського, з якої власно і розпочалося будівництво всієї Резиденції. Серед приміщень головного корпусу своє красою і величчю вражає Синодальна зала, одна з найгарніших в Європі. Вона була оздоблена мармуром і обставлена бічними галереями колон, на які спиралася декорована орнаментикою дерев’яна стеля. Враження неземної величі посилювали й коридори з мармуровою мозаїкою на підлозі та розмальованими стелями у формі куполів.

На жаль, у 1944 р. Синодальна зала була пошкоджена пожежею. У вогнищі постраждали не лише інтер’єри, але й синодальна бібліотека, що містила унікальні стародруки та архіви. Теперішній вигляд Мармурової зали – лише копія, створена реставраторами. Однак пожежа не знищила Залу засідань Священного синоду. Її інтер’єр зберігся у первісному вигляді. Стіни Червоної зали оздоблені китайським шовком, дерев’яна стеля декорована орнаментом, а підлога встелена паркетом з червоного бука, дуба та зеленої липи. На одній зі стін висять величезні венеціанські дзеркала. Створені за старовинною технологією вони нараховують аж п’ять шарів срібла.

Ліворуч від входу до Резиденції у теперішньому VI корпусі університету знаходилися два духовні навчальні заклади. Одним із них була духовна семінарія, створена у Чернівцях ще у 1828 р. Вона займала другий поверх будівлі, а перший поверх з ініціативи митрополита було передано під потреби греко-православного теологічного факультету щойно відкритого Чернівецького університету. Підковоподібний семінарський корпус з трьох боків оточує церкву Трьох Святителів. Перший камінь у фундамент храму заклав владика Євген Гакман у квітні 1867 р.

У корпусі, що праворуч від центрального входу, знаходилися дяківська школа, архидієцезальний музей та фабрика свічок. Дах історичної будівлі пресвітерія, як і всієї Резиденції, вкритий орнаментованою черепицею на зразок буковинських народних візерунків. Посередині корпусу над головним входом височіє вежа з годинником та куполом, який по колу оздоблений зірками Давида. У такий спосіб увіковічнили пам’ять про грошову допомогу, надану буковинській православній митрополії єврейською громадою міста.

Зараз у приміщенні колишньої резиденції знаходиться головний корпус Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.                        

                    Палац у Качанівці

Одне з найкрасивіших та найромантичніших місць Чернігівщина – Качанівка. Тут надихалися і творили Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Марко Вовчок, Михайло Глінка, Микола Маркевич, Михайло Врубель…

Палац у Качанівці Палац у Качанівці Палац у Качанівці Палац у Качанівці Палац у Качанівці Палац у Качанівці Садиба, поява якої датується 1770-тими роками, була заснована графом П. Рум'янцевим-Задунайським. За проектом російського архітектора Карла Бланка, український зодчий М.Мосцепанов вибудував розкішний палац у романтичному стилі та спланував парк при ньому. Другий будівельний період садиба переживає у 1808-1824 роках за нових власників –  українського поміщика Григорія Почеки і його дружини Параски Андріївни (за першим шлюбом Тарновської). Тоді розширюється територія садиби, палац перебудовується в стилі російського класицизму, зводяться нові будівлі різного призначення, закладається пейзажний парк. І нині Качанівський парк, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним з найбільших пейзажних садів в Україні і Європі.

Після вступу 1824 року у володіння Качанівкою поміщиків-меценатів Тарновських, починається її найбільш цікавий період, що продовжувався більше 70-ти років і приніс славу цьому краю як своєрідному культурно-мистецькому осередку, який приваблював кращих представників творчої інтелігенції. Тут бували і творили Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Марко Вовчок, Михайло Глінка, Микола Маркевич, Михайло Врубель, Василь Штернберг, Ілля Рєпін та багато інших знаменитих на весь світ митців.

Останніми господарями садиби протягом 1914-1918 років була старша донька «цукрового короля» Павла Харитоненка Олена та її чоловік Михайло Олів. За історичними свідченнями очевидців, в день їхнього весілля вся алея від палацу до садибної церкви протяжністю 500 метрів була всипана цукром як символ майбутнього солодкого життя молодят. Намагаючись відновити давню традицію, Фонд М.Томенка спільно з народним депутатом В.Дубілем у 2009 році відбудували центральну алею заповідника, а після святкового відкриття, першими по алеї пройшли три пари молодят, які в той день святкували своє весілля. Таким чином, було відтворено легенду про розкішне весілля доньки промисловця та мецената господаря маєтку Павла Харитоненка і з тих пір весільні пари часті гості у Качанівському палаці.